Меню сайта
Категории раздела
| Мои статьи [4] |
Мини-чат
Статистика
Онлайн всего: 2
Гостей: 2
Пользователей: 0
Друзья сайта
| Главная » Статьи » Мои статьи |
Лекція №3 Психологія.
ПРИРОДА І СУТНІСТЬ ПСИХІКИ 1. Поняття про психіку.2. Мозок і психіка. Основні блоки мозку. 3. Рефлекторна природа психічного як властивості нервової системи. 4. Психіка і свідомість. Структура свідомості. Несвідомі психічні явища. 5. Механізми психологічного захисту. Першоджерела: 1. Павлов И.П.Условный рефлекс /Хрест. по психологии. –М.,1977.- С.113-121. 2. Лурия А.Р.Мозг и психика / Хрест. по психологии.-М., 1987.- С.83-91. 3. Вулдридж Д. Механизмы мозга /Хрест. по психологии. – М., 1977.-С.143-150. 4. Зинченко В.П. Миры сознания и структура сознания //Вопросы психологии. 1991. - №2. – С.15-33. 5. Чуприкова Н.И. Психика и предмет психологии в свете достижений современной нейронауки // Вопросы психологии. – 2004. - №2. – С.104-118 6. Шулдик Г.О. Механізми психологічного захисту // Рідна школа.- 1999.-№12.-С.68-71. 1. П о н я т т я п р о п с и х і к у Вчені виділяють кілька підходів до розв’язання проблеми виникнення психіки: 1. "антропопсихізм”, в основі якого лежить думка, яка йде ще від Р.Декарта, і підтримується деякими вченими і сьогодні про те, що психіка властива лише людині; 2. "панпсихізм” Ж.Робіне, Г.Фехнера та ін., які вважали психіку властивістю будь-якої матерії ; 3. "біопсихізм” – визнання психіки як властивості лиже живої матерії (Т.Коббс, В.Вунд, Е.Геккель та ін.); 4. концепція "нейропсихізму”, висунута Ч.Дарвіном і Г.Спенсером, яка набула найбільшого поширення як у сучасній фізіології , так і в психології. За нею психіка властива не будь-якій взагалі матерії, і не тільки живій, а лише організмам, що мають нервову систему. Охарактеризуємо психіку людини , виходячи з теорії відображення. Будь-яка матерія (жива і нежива) має оригінальну властивість – відображати, тобто реагувати на зовнішні впливи, змінюючись при цьому. Бувають різні форми відображення. Якщо ці форми розмістити по мірі їх складності, ми отримаємо своєрідну драбину, низ якої знаходиться в неживій матерії, а самий верх – свідомість людини свідомість інтлектуальні дії інстинкти рефлекси чутливість подразливість Поняття про психіку міцніло і розвивалось під впливом природознавстава. Узагальнюючи дані природознавства та філософії, можна виділити такі основні положення про психіку: 1. Матерія, що рухається і розвивається є єдиною основою буття всіх предметів і явищ. Психіка є властивістю живої матерії, яка має нервову систему. Так як жива матерія виникла пізніше, ніж нежива, то психіка з’явилась також значно пізніше, ніж матерія. Тому психіка є вторинною за походженням. Будучи за своєю природою рефлекторною, психічна діяльність за своєю сутністю є відображенням об’єктивної дійсності в мозку людини. Зміст її визначається тими предметами і явищами об. дійсності, які діють на мозок людини. Специфічність психічного виявляється в тому, що саме і як, з якою глибиною і повнотою відображається і як воно своїм змістом регулює її життєдіяльність. Конкретно ця специфічність проявляється в тому, що саме і як людина відчуває, сприймає, уявляє, про що і як думає, які цілі ставить перед собою, якими потребами, інтересами, поглядами керується в своїй поведінці. Не можна ототожнювати психічне з фізіологічним. Фізіологічне розкриває ті загальні закони руху процесів збудження і гальмування, що лежать в основі всіх психічних процесів. Фізіологія в.н.д. є фундаментом, на якому зводиться будівля психічного. Зрозуміло, що надійної будівлі не може бути без фундаменту, але фундамент не замінює будівлі. Отже, психіка вторинна і за своїм змістом, тому що вона є відображенням предметів і явищ матеріального світу, який існує сам по собі, поза нашою свідомістю і незалежно від неї. 2. Психіка є єдністю суб’єктивного і об’єктивного. Психіка суб'єктивна, тому що вона належить певному суб’єкту, який по-своєму відображає світ. Переживання, думки , - це чиїсь переживання, чиїсь думки, тобто належать певному суб’єкту. Я сприймаю певну музику по-своєму, не так, як інша людина сприймає. Мені одні кольори подобаються, а іншій людині – ні. Зустрічаємо в житті вислови: "це ваша суб’єктивна думка”, "ви міркуєте суб’єктивно” і ін. Психіка одночасно і об’єктивна, тому що вона реально існує. Було б нісенітницею говорити, що те, що відображає дійсність, реально не існує. Будь-яке психічне явище – це і відображення дійсності, і шматочок цієї дійсності. Ось в цьому особливість, своєрідність психіки – що воно є дійсністю і відображенням дійсності. Отже, психіка є єдністю реального і ідеального, суб’єктивного і об’єктивного. Об’єктивна форма існування психіки виражається у житті і діяльності людини. Суб’єктивна форма існування психіки – це рефлексія, інтроспекція, самооцінка, самосвідомість – це генетично пізніша форма. У житті людини об’єктивне, відображаючись в мозку людини, стає суб’єктивним, а останнє об’єктивується через її діяльність. Психічне є внутрішнім, яке рано чи пізно стає зовнішнім. Проте об’єктивне, зовнішнє не за всіх умов і не зразу стає суб’єктивним, внутрішнім. Психологія з’ясовує це складне співвідношення об’єктивного і суб’єктивного в різних видах психічної діяльності, на різних ступенях її розвитку. 3.Психіка – це таке відображення об’єктивної дійсності, коли зовнішній фактор заломлюється через внутрішній. До зовнішнього фактору відносяться різноманітні впливи, які діють на людину, а до внутрішнього – раніше сформовані особливості психіки, психічний стан, який є в даний момент та генотип людини. Наприклад, до внутрішнього фактору відносяться рівень розвитку людини, вікові особливості психіки, світогляд, рівень знань людини тощо. В класі учні слухають одне і те ж пояснення вчителя, а відображають його по-різному. Люди дивляться один і той же фільм, а відображають його не однаково. ( у цьому положенні йдеться про подвійну детермінацію психіки та про суб’єктивізм). 3. Психіка – це не мертве, не дзеркальне, не пасивне, а активне відображення об. дійсності. Цим самим вона відрізняється від того відображення (механічного, оптичного, акустичного), що має місце в неживій природі. Активність психіки проявляється в тому, що в ході відображення вона сама змінюється, вдосконалюється. Крім цього, у мозку людини відображаються не тільки не тільки зовнішні властивості предметів та явищ, а й внутрішні, суттєві, безпосередньо не дані. Людина за допомогою психіки відображає не тільки теперішнє, а й минуле (за допомогою пам’яті) та майбутнє (за допомогою мислення). Будучи за своїм походженням вторинним явищем, породженим життям людини, ним обумовленим, психіка впливає на хід самого життя. Життя людей, їх різноманітна діяльність не можливі без її свідомості. Отже, психіку слід розглядати як активний процес, за допомогою якого людина впливає на оточуюче середовище. 4. Психічне відображення – це правильне відображення об’єктивної дійсності. Образи матеріального світу, які виникають в мозку людини, є знімками, копіями існуючих предметів, явищ і подій. За допомогою психіки у людини виникає ідеальна модель об'єктивної дійсності. І наскільки вона адекватна об’єктивній дійсності, настільки людина успішно може взаємодіяти з об’єктивною дійсністю, регулювати свою поведінку та орієнтуватись в оточуючому середовищі. Той світ, який описується і досліджується психологами, - це світ: а)створений конкретною людиною; б) є проекцією об’єктивного світу. В такому світі людина є центром системи відліку, активним творцем світу, а не його пасивним спостерігачем. Загадковий парадокс полягає в дивовижній здатності людської психіки існувати "тут і зараз”, сягаючи минулого і майбутнього, знаходячись при цьому в уявлюваних і мисленнєвих просторах. 2. Мозок і психіка Психіка є продуктом діяльності кори більших півкуль головного мозку. Ця діяльність називається вищою нервовою діяльністю. Відкриті И.М. Сєченовим і И.П. Павловим і їхніми послідовниками принципи й закони вищої нервової діяльності є науковою основою сучасної психології. Слід зазначити, що зв'язок психіки й мозку розумілася не завжди правильно. Одне помилкове подання про цей зв'язок одержало назву психофізичного паралелізму, який із часу Рене Декарта дотримувалися майже всі представники так званої емпіричної психології. Відповідно до цього неправильного погляду фізіологічні й психологічні процеси в мозку протікають паралельно один одному, але незалежно одне від іншого; при цьому психіка часто розглядається як епіфеномен, тобто другорядне, побічне явище, паралельне фізіологічним, мозковим явищам. Інше помилкове розуміння зв'язку психіки й мозку пов'язане з ототожненням психічного й фізіологічного. Зокрема, представники німецького вульгарного матеріалізму (Фохт, Бюхнер і Молешотт), наприклад, уважали думку таким же виділенням мозку, як жовч - печінки. Від подібної помилки застерігав ще Ф.Энгельс, що відзначав, що ми, безсумнівно, «зведемо» коли-небудь експериментальним шляхом мислення до молекулярних і хімічних рухів у мозку, але хіба цим вичерпується сутність мислення? Щоб правильно розуміти взаємозв'язок психіки й мозку, необхідно мати подання про будову й функції нервової системи людини. Нервова клітина з її відростками являє собою морфологічну одиницю нервової системи, називану нейроном. Вся нервова система ділиться на центральну й периферичну. До центральної нервової системи ставиться головний і спинний мозок. Від них по всьому тілу розходяться нервові волокна - периферична нервова система. Вона з'єднує мозок з органами почуттів і виконавчих органів - м'язами й залозами. Всі живі організми мають здатність реагувати на фізичні й хімічні зміни в навколишнім середовищі. У житті стимули зовнішнього середовища (звук, світло, дотик, запах і т.д.) перетворяться спеціальними чутливими клітинами (рецепторами) у нервові імпульси - серію електричних і хімічних змін у нервовому волокні. Нервові імпульси передаються по чутливих нервових волокнах у спинний і головний мозок. Тут виробляються відповідні командні імпульси, які передаються по моторних нервових волокнах до виконавчих органів, зокрема до м'язів і залоз. Ці виконавчі органи називаються еффекторами. Слід зазначити, що основна функція нервової системи - це інтеграція зовнішнього впливу з відповідною пристосувальною реакцією організму. Центральна нервова система складається зі спинного й головного мозку, у якому розрізняють сіру речовину, що є скупченням нервових клітин, і біла речовина, що представляє собою пучки нервових волокон, що з'єднує одні клітини їхньої групи з іншими. У спинному мозку сіра речовина розташована в глибині мозку й має в розрізі форму, що нагадує метелика. У задніх «рогах» спинного мозку розташовані клітини, що одержують імпульси з периферії й передавальні їх у передні «роги» або догори в головний мозок. Передні «роги» складаються з рухових клітин, що одержують імпульси із задніх «рогів» або з центрів і передавальних їх на периферію. Сіра речовина спинного мозку оточено білою речовиною, або так званими стовпами: передніми, бічними й задніми, що складаються з пучків провідних нервових волокон. По передніх стовпах нервове збудження йде від центра до периферії; по заднім - від периферії до центра. Слід зазначити, що в ряді випадків нервовий імпульс не піднімається вище спинного мозку й нервова діяльність здійснюється по механізму так званих спинномозкових рефлексів. Зокрема, якщо людині, що навіть спить, уколоти руку, вона її відсмикуватиме. Хід нервового імпульсу при цьому буде від рецептора по афферентному нерві в спинний мозок, передача його - із задніх «рогів» у передні й по афферентному нерві в м'яз. М'яз зі спинним мозком зв'язаний не тільки афферентними, але й афферентними нервовими волокнами, по яких іде сигнал про скорочення або, навпроти, розслабленні м'язів. Це приклад найпростішого зворотного зв'язку нервової регуляції й діяльності організму. Нижчі, стовбурні відділи головного мозку - довгастий і середній мозок - по своїй будові й функції близькі до спинного мозку і є центральним апаратом, що здійснює ряд складних і життєво важливих рефлексів. Так, у довгастому мозку замикаються дуги смоктального рефлексу, наявного в людини з першого дня народження, слюновидільному рефлексу, що проявляється при подразненні їжею порожнини рота, чхального - при подразненні слизової оболонки носа, кашлевого - гортані й сльозовидільному - ока. У середньому мозку замикаються рефлекси звуження зіниці у відповідь на висвітлення ока. Ці рефлекси мають біологічно доцільне значення й називаються захисними. Здійснюються тут і складні рефлекторні процеси, що координують спільну роботу багатьох м'язових груп і систем внутрішніх органів. Зі стовбурною частиною мозку зв'язаний і мозочок, що забезпечує рефлекторне найтонше настроювання м'язового напруження, скорочення й розслаблення окремих груп м'язів при зміні положення тіла в просторі, при ходьбі, бігу, стрибках і т.д. На всяке нове, раптове подразнення людини відповідає найпростішими орієнтовними рефлексами, успадкованими їм від тварин: поворотом голови, око й усього тіла (а у тварин - рухами вух і ніздрів), розширенням зіниць, звуженням кровоносних судин, швидким скороченням всіх м'язів тіла - здригуванням. Рефлекторні дуги всіх цих орієнтовних рефлексів замикаються в середньому мозку. Вище й у сторони від середнього мозку лежать скупчення нервових клітин, що одержали назву підкіркових вузлів більших півкуль головного мозку. Вони здійснюють координацію імпульсів, що йдуть від всіх органів почуттів, і грають досить більшу роль у виникненні найпростіших емоцій. Підкіркові вузли забезпечують координацію складних рухових актів. Так, наприклад, голуб, у якого збережені підкіркові вузли, але вилучені ділянки головного мозку, може літати, виконуючи в польоті складні еволюції. Слід зазначити, однак, що в здорової людини у випадках описаних вище спинномозкових рефлексів нервовий він-пульс не локалізується тільки в спинному мозку, а піднімається в головний мозок. Тому людина, пошкодив свою руку, не тільки мимоволі її відсмикне, але й відчує укол, емоційно оцінить його: розсердиться або розсміється й т.д. Це ставиться й до рефлексів, що замикається на більше високому рівні. Всі вони мають своє, як прийняте говорити, коркове представництво, тобто певні ділянки кори головного мозку, пов'язані з тими центрами, у яких замикаються рефлекси. Відзначимо, що на відміну від спинного мозку в більших півкулях головного мозку, самої "верхньої" і наймолодшої частини мозку, нервові клітини розташовані не тільки в їхніх центральних відділах (у підкіркових вузлах), але й головним чином по їхній периферії у вигляді так званої кори головного мозку. У клітин кори головного мозку є особливість, дуже важлива для психічної діяльності й відрізняють їх від всіх інших клітин організму. Всі інші клітини людського організму в процесі життя розмножуються й відмирають. Найкраще це помітно в поверхневому шарі шкіри, клітини якого живуть тільки кілька днів; клітини крові живуть біля місяця. Клітини ж кори мозку в ранньому дитячому віці перестають розмножуватися й тільки в старечому віці починають відмирати. На місці поранення мозку нові клітини не відновлюються. Зате жодним клітинам людського організму не властива така взаємозамінність, як клітинам кори головного мозку. Конкретний приклад: Щоб написати необхідно почути (скронева), вимовити (моторна зона), перейти від звуків до букв (потилична і тім’яна), відтворити послідовність (лобна). О.Р.Лурія – основоположник нейропсихології – науки про мозкову локалізацію психічних функцій – виділив три блоки за їх роллю у забезпеченні психічної діяльності. I блок – енергетичний (верхні відділи стовбуру мозку, ретикулярна формація і утворення давньої кори). Забезпечує напругу, необхідну для роботи вищих відділів головного мозку. Порушення цих ділянок приводить до нестійкої уваги, втомлюваності, сонливості, байдужості. II блок – прийому, зберігання і переробки інформації (задні відділи півкуль, тім’яні, скроневі, потиличні відділи головного мозку). Забезпечує надходження, обдумування та фіксацію інформації з зовнішнього світу. Порушення: тім’яні відділи – людина не впізнає на дотик предмет, не відчуває положення тіла і рук; скронева доля – розклади слуху; потилична – зору. III блок – блок програм, регуляції та контролю діяльності (лобні долі великих півкуль). Свідома діяльність починається з отримання і переробки інформації (ІІ блок), а закінчується виникненням намірів, виробкою програм та їх здійсненням у діяльності. Порушення: важко помітні, немає розладів рухів або мовлення, паралічів. Але при спостереженні за поведінкою людини ми помітимо порушення. Зокрема, людина не може довести роботу до кінця, забуває про свій намір в процесі його здійснення, не виправляє елементарних помилок, навіть в написанні власного імені. Блоки є залежними один від одного. Нормальна їх робота забезпечує цілісну діяльність головного мозку. Так, джерелом підтримки тонусу I блоком є надходження інформації з зовнішнього світу, що здійснюється другим блоком, (без інформації людина нудьгує, засинає). Третій блок активізує перший блок, підвищує тонус, якщо цього вимагає досягнення цілі, або знижує його, коли ціль досягнута. Людина може свідомо регулювати рівень своєї активності. Робота головного мозку тісно пов’язана із всім організмом людини, забезпечуючи його зв’язок із зовнішнім світом і орієнтування в ньому. Перший блок безпосередньо отримує імпульси від внутрішніх органів, що утворює основу біологічних потреб (голод, тепло, спрага), які потім обдумуються і задовольняються другим і третім блоком. Основні принципи роботи головного мозку: 1) Півкулі виконують різні психічні функції – функціональна асиметрія; 2) Латералізація – нерівноцінність півкуль, існує тільки у людини і пов’язана з виділенням ведучої правої руки. Найбільш важливі у суспільстві функції (мовлення, читання, логічне мислення) виконуються лівою півкулею, яку називають провідною. Права півкуля підпорядкована, виконує функції орієнтації в просторі, виникнення сновидінь, розчленування мелодій та звуків. 3. Рефлекторна природа психічного як властивості нервової системи В утворенні умовних рефлексів виявляється життєва роль кори великих півкуль головного мозку. Ця роль кори великих півкуль, з одного боку, замикальна (за механізмом), з другого — сигналізаційна (за значенням), притому з перемінною сигналізацією, в точній відповідності з зовнішніми умовами (Павлов). Замикальна функція кори полягає в утворенні тимчасових нервових зв'язків, які є основою всього того нового, що виникає в діяльності організму протягом його індивідуального розвитку. Тим самим забезпечується і життєве значення умовно рефлекторної діяльності. Вона являє собою складну відображальну діяльність організму, в якій діють незчисленні сигнальні подразники, що за певних умов змінюють своє біологічне значення. Через неї реалізуються змінні відношення організму до зовнішнього світу. Отже, основна і найзагальніша діяльність великих півкуль є сигнальна, з незчисленною кількістю сигналів та із змінною сигналізацією (Павлов). В основі умовно рефлекторної діяльності лежать нервові процеси збудження і гальмування. Збудження, що викликається впливами зовнішніх і внутрішніх подразників, приводить мозкові клітини і зв'язані з ними робочі апарати організму в діяльний стан. Гальмування, що викликається тими ж агентами, затримує цю діяльність. Процеси збудження і гальмування мають свою фізико-хімічну основу. Зокрема, важливу роль у них відіграють електричні явища, які можна спостерігати, посилювати і з допомогою спеціальних приладів (осцилографів) реєструвати, записувати на фотоплівці або звичайному папері. При утворенні умовного рефлексу в корі великих півкуль головного мозку виникає одночасно два осередки збудження: сильніший (наприклад від харчового подразника) і слабший (від умовного подразника). Осередок сильнішого збудження притягає до себе енергію осередку слабшого збудження. Внаслідок кількаразового повторення між цими збудженими ділянками «повторюється шлях», замикається тимчасовий нервовий зв'язок. Він вироблюється з різною швидкістю залежно від сили подразників, індивідуальних особливостей нервової системи, стану організму та інших умов, про які говорилось вище. Спочатку цей зв'язок буває слабкий, неміцний. Внаслідок багаторазового повторення і підкріплення він зміцнюється, набуваючи певної сталості. Викликане в корі великих півкуль тим чи іншим подразником збудження не залишається на місці. Воно, як і гальмування, має тенденцію поширюватися і іррадіювати по корі. Іррадіація збудження в корі великих півкуль, при її складній конструкції, реактивності, вразливості, і веде до утворення тимчасового нервового зв'язку. Внаслідок іррадіації збудження умовний рефлекс на початку свого утворення має узагальнений, генералізований характер. За цими закономірностями утворюються і умовні рефлекси на внутрішні подразники, тільки процес цей відбувається повільніше, самі рефлекси мають більш генералізований характер, диференціюються з великими труднощами. В диференціації, спеціалізації умовного рефлексу діє і процес гальмування. Кожний умовний подразник, на який вироблено умовний рефлекс, стає поступово гальмівним, якщо його певний час не підкріплювати безумовним подразником. Умовний рефлекс на нього згасає. Це згасання є не випадкове явище, а закономірний прояв основних властивостей коркових клітин. Характерною їх рисою є те, що вони, як найреактивніші клітини нашого організму, під впливом не підкріплюваного умовного подразника більш чи менш швидко переходять у гальмівний стан. Останній, очевидно, сприяє їх відпочинку і відновленню їх сил. Зразково пильний сигнальник виконав свою відповідальну роль, образно зазначає Павлов, і його відпочинок, відновлення повинні йому бути зараз же забезпечені заради такої ж справності його майбутньої роботи. Коркові клітини поступово переходять у гальмівний стан і тоді, коли їх збудження підкріплюється безумовним подразником. Однак останній затримує цей перехід. Гальмування, як і збудження, буває різної сили і глибини. Воно виявляється в секреторних, рухових та інших реакціях організму. Як і збудження, воно підлягає іррадіації і концентрації. Дослідженнями встановлено, що при слабкому напруженні процеси збудження і гальмування іррадіюють, при досить сильному — концентруються, при надзвичайній силі — знов Іррадіюють. Іррадіація і концентрація збудження і гальмування й має місце і в нижчих відділах нервової системи. Вона є однією з основних закономірностей руху цих процесів, що діє, як ми далі побачимо, у всіх актах психічної діяльності. Експериментальними дослідженнями виявлено наявність різних видів гальмування. Павлов поділяє їх на дві групи: безумовне (зовнішнє, пасивне) і умовне (внутрішнє, активне). До першої групи належать такі два види гальмування. Якщо під час дії умовного подразника, що викликає слиновиділення, раптом починає діяти сильний побічний подразник, умовний рефлекс гальмується (зовнішнє гальмування). Це гальмування є виразом конкуренції різних як зовнішніх, так і внутрішніх подразників за переважний вплив на організм у даний момент його життя. Воно має місце і в нижчих відділах центральної нервової системи. Якщо надто збільшувати силу умовного подразника, ефект від нього не тільки не збільшується, а, навпаки, зменшується і навіть зовсім зникає (позамежне гальмування). Воно може мати місце і у випадку сумації не дуже сильних умовних подразників. Характерною рисою цих обох видів гальмування є те, що вони виникають зразу, не потребуючи спеціального вироблення, тренування. В цьому відношенні вони є пасивними. До другої групи належить кілька видів гальмування, які вироблюються за певних умов діяльності. До них належить описане вище гальмування, що виявляється в згасанні не підкріплюваного умовного рефлексу (згасальне гальмування). Згасання умовних рефлексів відбувається з різною швидкістю залежно від ступеня його виробленості і від особливостей нервової системи. Воно є гальмівним процесом. Згаслий умовний рефлекс може через деякий час знову поновитися, що свідчить про те, що тут справді має місце гальмування утвореного тимчасового зв'язку, а не його розрив, руйнування. Гальмування виникає тоді, коли ми один подразник (наприклад звук дзвоника при 500 коливаннях на секунду) підкріплюємо, а інші близькі подразники (наприклад звуки при 480, 520 коливаннях на секунду) не підкріплюємо безумовним подразником. На підкріплюваний подразник слина у собаки виділяється, на не підкріплювані — ця реакція гальмується (диференційне гальмування). Воно необхідне для диференціації, спеціалізації умовних рефлексів. Внутрішнє гальмування виявляється також у явищах так званого запізнення. Якщо умовний подразник підкріплювати їжею через кілька секунд, то слиновиділення теж розпочинається через кілька секунд після початку дії умовного подразника. Коли ж ми будемо поступово відтягувати час подачі безумовного подразника (їжі), то і слиновиділення буде відтягуватися в часі, запізнюватися, що свідчить про виникнення внутрішнього гальмування. Запізнення умовного рефлексу є цікавий випадок спеціального пристосування, яке запобігає даремній витраті енергії, що мала б місце тоді, коли б умовний рефлекс відбувався передчасно. Про наявність у цьому випадку гальмування свідчить і дрімотний стан, який настає у деяких тварин при значному відсуванні безумовного подразника. Якщо в час запізнення умовного рефлексу впливати на піддослідну тварину яким-не-будь побічним подразником, можна усунути це запізнення. Слиновиділення почнеться зразу ж після дії умовного подразника, тобто тут матиме місце гальмування попереднього гальмування, або зняття гальмування (розгальмовування). Є підстава всі ці види гальмування в їх фізико-хімічній основі вважати за один і той же процес, що виникає тільки за різних умов (Павлов). Внутрішнє гальмування є коркове явище. Воно вироблюється 40 в корі великих півкуль головного мозку людини і тварин під впливом вимог середовища. Швидкість його вироблення залежить від об'єктивних умов, від ступеня розвитку нервової системи і її індивідуальних особливостей, його вироблення являє собою серйозне нервове завдання, з яким по-різному, часто з труднощами, справляється та чи інша нервова система. Таке гальмування є не бездіяльний стан, а активна діяльність кори великих півкуль, що вимагає для свого здійснення достатньої працездатності. При зниженні її працездатності (наприклад при втомі організму, його захворюваннях тощо) слабнуть і процеси гальмування. В результаті тренування вони викликаються легше, швидше, стають часто стійкішими і сильнішими за процеси збудження. Особливо яскраво це виявляється знову ж таки в рухових реакціях, які найбільше практикуються в житті. Ми постійно гальмуємо наші рухи під впливом суспільних вимог і, коли треба, робимо це зразу. 4. П с и х і к а і с в і д о м і с т ь. С т р у к т у р а с в і д о м о с т і. Н е с в і д о м і п с и х і ч н і я в и щ а. Психіка як відображення об’єктивної дійсності в мозку людини характеризується різними рівнями розвитку. Нижчий ступінь розвитку – несвідоме, а вищий ступінь, характерний тільки для людини – свідомість. Актуальність і значущість вивчення свідомості не потребує аргументації. Проблема свідомості досліджувалась вченими М.М.Бахтіним, Л.С.Виготським, А.В.Запорожцем, В.П.Зінченком, О.М.Леонтьєвим, М.К.Мамардашвілі, С.Л.Рубінштейном, Г.Г.Шпетом та ін. У відповідності з ідеєю Л.С.Виготського свідомість має смислову (сенсову) будову. Смисли (сенси) вкорінені у бутті (Г.Г.Шпет), суттєвим аспектом якого є людська діяльність, спілкування і дія. Смисли не тільки вкорінені в бутті, але й опредмечені в діях, в мові – у відображених і породжених образах, в метафорах, символах. Проблема свідомості досліджується як в загальній психології, так і в прикладних її галузях, зокрема в психоаналізі, психотерапії, які шукають шляхи корекції змінених станів свідомості і пов’язаних з ними девіантних форм поведінки. Категорія свідомості, так як і категорії діяльності, суб’єкта, особистості, належать до числа фундаментальних у психології. Завдання будь-якої науки, яка претендує на вивчення свідомості, полягає в тому, щоб наповнити її конкретним онтологічним змістом і смислом. Адже свідомість не тільки народжується в бутті, не тільки відображає його, а значить і містить його в собі, правда в відображальному, зміненому вигляді, але й творить його. (На жаль далеко не завжди розуміючи, що творить). Лише після такого наповнення свідомість виступає в якості об’єкта експериментального дослідження. Свідомість часто ідентифікується з такими феноменами, як чітко усвідомлюваний образ, поле чіткої уваги, зміст короткотривалої пам’яті, очевидний результат мисленнєвого акту, усвідомлення власного Я і т.п. У всіх цих випадках процес, який є свідомістю, замінюється її результатом, тобто тим чи іншим відомим емпіричним і доступним самоспостереженням феноменом. Наведемо декілька визначень поняття "свідомість” Свідомість в цілому має смислову будову (Л.С.Виготський) Під свідомістю ми розуміємо знання про події чи стимули оточуючого середовища, а також знання про когнітивні явища, такі як память, мислення і тілесні відчуття (Р.Л. Солло. Когнитивная психология. М.1996). Свідомість – це відношення, при чому це єдине в своєму роді відношення і до самого себе (самосвідомість) і відношення до інших (усвідомлення іншого) (А.Е.Шерозия Психика. Сознание. Бессознательное. Тбилиси, 1979). Свідомість породжується предметною діяльністю суб’єкта (О.М.Леонтьєв). Узагальнюючи думки вчених можна дати найбільш поширене визначення свідомості: С в і д о м і с т ь - це вища , якісно нова форма відображення об.дійсності, яка виникла як результат суспільно-історичного розвитку особистості в трудовій діяльності , при постійному спілкуванні з іншими людьми. Ф у н к ц і ї свідомості: відображальна, породжуюча (творча чи креативна), регулятивно-оціночна і рефлексивна. Остання функція, звичайно, є основною, вона характеризує сутність свідомості. Завдяки рефлексії свідомість шукає сенси буття, життя, діяльності: знаходить, втрачає, помиляється, знову шукає, створює новий і т.д. Мудра свідомість знає, що основною причиною крахів є її свобода по відношенню до буття, але відмовитися від свободи означає те ж саме, що відмовитись від самого себе. В якості об’єкта рефлексії виступають і відображення світу, і мислення про нього, основи і способи регуляції людиною власної поведінки, самі процеси рефлексії і власна свідомість. Для того, щоб розібратися в предметній ситуації, корисно піднятися над нею, відбудуватися від неї, подивитися з боку.. Якщо така предметна галузь, як свідомість, не дана безпосередньо, її необхідно прийняти як задану, сконструювати (хоча б намалювати крейдою на дошці). Ми пропонуємо варіант достатньо простої структури. За кожним її компонентом стоїть багатий феноменологічний і предметний зміст, великий досвід експериментальних досліджень. Все це накопичено в різних напрямках і школах психології. Структура свідомості. Одні з перших уявлень про структуру свідомості належать З.Фрейду. Її ієрархічна структура: підсвідомість, свідомість і надсвідомість. Фрейд досліджував найбільш детально підсвідомість. Підсвідомість описана ще до Фрейда як вестибуль чи погріб свідомості. Як відмічає В.П.Зінченко, в теоретико-пізнавальному плані підсвідомість стала ємкістю, в яку поміщають все незрозуміле, невідоме, загадкове, наприклад, інтуїція, приховані мотиви поведінки, нерозгадані смисли і т.п. В структуру свідомості входять: 1. Ідеї, поняття, життєві і наукові знання. Цей світ співвідноситься з рефлексивним рівнем свідомості. Знання (со-знание) (с-відомість) про оточуючий світ, які здобуває людина за допомогою пізнавальних психічних процесів. Чим глибші і повніші знання людини і чим більше вона використовує їх у своїй діяльності, тим більш свідоміша ця діяльність. До структури свідомості входять пізнавальні психічні процеси (відчуття, сприймання, пам’ять, мислення, уява). Розлад одного з цих психічних процесів веде до розладу свідомості.2. Самосвідомість це відображення особистістю власного внутрішнього світу. Це усвідомлення людиною з допомогою мови самої себе, свого ставлення до своїх дій і вчинків, своїх думок, переживань та інших різноманітних психічних явищ. Самосвідомість створює людині можливість ставитись до самої себе критично, відокремлювати себе (своє психічне життя) від всього оточуючого. Відокремлення "Я” від "не-Я” – це індивідуальний шлях, який відбувається з кожною людиною у процесі формування самосвідомості. Мірилом ставлення людини до себе є перш за все інші люди. Кожний новий соціальний контакт змінює уявлення людини про себе і поступово у неї формується ціла система таких уявлень. Пізнаючи навколишню природу та інших людей, людина пізнає саму себе. Усвідомлення себе як стійкого суб’єкта є основою внутрішньої цілісності, постійності особистості, яка, незалежно від змінюючих умов, залишається сама собою. Дитина спочатку не виділяє себе з оточуючого середовища. Вона однаково маніпулює, наприклад, іграшкою і пальцем своєї руки. Відокремлення себе від власних дій закріплюється в засвоєнні дитиною власного імені (спочатку говорить " Коля пішов”, "Коля вмивається”, а після трьох років – "я пішов”, "я вмиваюся”). Поступово, вона відокремлює себе, свої органи і тіло в цілому від оточуючих предметів. Особливо бурхливо самосвідомість розвивається у підлітковому віці. Самосвідомість проявляється в самооцінці, саморегуляції, самоконтролі, рефлексії. Самосвідомість самий високоорганізований психічний процес. Людина – єдина серед живих істот, яка зуміла спрямувати свою психіку на пізнання самої себе. Останнім часом, крім Я духовного психологи виділяють Я тілесне. Сфера тілесного впливає на свідомість і самосвідомість особистості часто в значно більшій мірі, ніж сфера духовна. Описані випадки, коли самосвідомість, яка працює в пошуках смислу життя, долі чи причин краху, замикається чи занурюється в тілесність власного Я. Наступає зміщення центру свідомості. Вона шукає смислу не в зовнішньому середовищі , не в діяльності , а в переживаннях власної тілесності. Свідомість і самосвідомість покоряються тілу, позбавляються свободи в своєму розвитку. Наука далека від розв’язання питань про те, як самоусвідомлююче Я живе і орієнтується в широкому світі свідомості, як потенційно нескінченна свідомість стискається до точки фізичного Я індивіда. Ф.Фукуяма вважає, що свідомість – це причина , а не наслідок, і вона може розвиватися незалежно від матеріального світу. Будуючи образ свого Я, людина усвідомлює себе двояко. З одного боку, вона усвідомлює своє Я пізнавально націленим ззовні в середину, і разом з тим, дивлячись з середини, усвідомлює вненаходимость? Я. Звезхпарадокс: в самовідображенні Я, стає не-Я, не перестаючи бути Я. 3. Цінності, переживання, емоції співвідносяться зі смислом як наступною складовою рефлексивного рівня свідомості. Переживання людиною її ставлення до оточуючого є важливою складовою свідомості. Якщо є розлади в почуттях людини, наприклад , душевно хвора людина ненавидять своєї матері, із злобою говорить про близьких людей, сміється чи плаче, коли для цього немає причини, ми говоримо, що в неї є відхилення у свідомості. 4. Цілеспрямований характер предметно-практичної діяльності, який співвідноситься з біодинамічною тканиною, як складовою побутового рівня свідомості. За допомогою цілеспрямованості людина передбачає події, програмує діяльність, активно змінює оточуюче середовище. Всяке порушення в результаті хвороби здійснювати цілеспрямовану діяльність, свідчить про розлади в свідомості. (Навести приклади про архітектора і бджолу, ткалю і павука). Звичайно, свідомість не можна звести ні до одного з виділених світів. Але в той же час свідомість народжується і існує у всіх цих світах. Вона може занурюватись в один з них, змінювати, перетворювати його і себе, порівнювати, оцінювати, страждати і т.д. Несвідомі психічні явища. Людина, яка наділена свідомістю, в змозі виконувати мотивовані дії, досягати поставленої цілі чи виконувати певну роботу, тому що вона усвідомлює і контролює свою поведінку чи стан. Але для психіки людини характерна наявність двох велих груп психічних явищ, які відрізняються ступенем їх усвідомлення самим суб’єктом. Частина психічних явищ усвідомлюється людиною, але є значна їх частина, яка не усвідомлюється. Ці явища відносяться до несвідомого. Несвідоме особливо активно вчені розпочали вивчати на початку ХХ століття. Уже тоді вчені зрозуміли, що несвідоме настільки має величезний обсяг, що свідомість – це лише видима частина айсбергу – його верхівка. Невидима частина за обсягом відповідає несвідомому. Психічні явища (свідомі, несвідомі) зв’язані між собою. Якщо думки чи почуття виявляться незв’язаними між собою, значить зв’язки знаходяться в несвідомому. Якщо ці несвідомі зв’язки з’ясовуються, вдавана незв’язність розв’язується. Несвідоме – це таке відображення об’єктивної дійсності, під час якого немає повного звіту виконуваним діям, втрачається повнота орієнтації в просторі і часі, порушується мовна регуляуія поведінки. Всі несвідомі психічні явища вчені поділяють на три групи: неусвідомлювані механізми свідомих дій, неусвідомлювані спонукання свідомих дій і надсвідомі процеси. До неусвідомлюваних механізмів свідомих дій відносять автоматичні дії, установки, неусвідомлювані супроводження свідомих дій і ін. Наприклад, навики – це дії, які в результаті багаторазового повторення доведені до автоматизму. Вони проходять спочатку з участю свідомості, а пізніше без участі свідомості. В цих випадках говорять про "механічну роботу”, про роботу, під час якої "голова залишається вільною”. Це, наприклад, гра на музичному інструменті, доведена до автоматизму, автоматичне закривання (відкривання) дверей, вимикання праски, вішання рушника. Це приклад набутих автоматичних дій. До природжених дій належать, наприклад, смоктальні рухи немовляти, кліпання очей, хватання предметів тощо. Установка на думку Дмитра Миколайовича Узнадзе, - це неусвідомлювана готовність особистості до здійснення певної дії чи реагування в певному напрямку. Моторна установка – готовність до виконання конкретної дії, інтелектуальна установка – готовність розв’язувати інтелектуальні завдання, перцептивна установка – готовність сприймати те, що ви очікуєте побачити, і т.д. (Приклад зі смаком каші. Коли дитина чекала своєї черги попробувати кашу, в її свідомості сформувалась установка про те, що каша солодка). Це приклад часткового усвідомленої установки. Дитина в певній мірі усвідомлено дає неправильну відповідь. До неусвідомлюваних механізмів також відносять неусвідомлювані супроводження свідомих дій. Наприклад, людина, яка слухає музику, в такт похитує головою, оперує ножицями і рухає щелепами, вираз обличчя співчуваючого неусвідомлюється ним. Тобто, до неусв. супроводу свідомих дій належать мимовільні дії, міміка і пантоміміка, вегетативні дії і ін. Всі ці супроводжуючі дії можуть розглядатися як додаткові засоби комунікації між людьми. Неусвідомлювані спонукання свідомих дій. Найбільш послідовно вивчав такі дії З.Фрейд. Це поведінка людини під час гіпнозу, сну, помилкові дії (обмовки, описки), невротичні симптоми, дії викликані субсенсорними подразниками (25 кадр) і ін. Розповісти детально про сон, сновидіння, гіпноз. І.М.Сєчєнов: Сновидіння – це небувалі поєднання бувалих вражень. П.І.Павлов: Під час сну гальмується більша ділянка мозку, залишаються лише "сторожові центри”, які об’єднуються і людині сниться таке, чого вона насправді не бачила. З.Фрейд вважав, що сновидіння – це королівський шлях до вивчення несвідомого. У сновидіннях реалізуються нереалізовані бажання людини. Невротичні симптоми – це сліди витіснених травмуючих обставин, які утворюють у сфері несвідомого сильно заряджене джерело і звідти здійснюють руйнівну роботу з дестабілізації психічного стану людини. Для позбавлення невротичних симптомів необхідно допомогти людині усвідомити ( зрозуміти ) причини, які обумовлюють такий стан, і тоді невроз буде вилікуваний. "Надсвідомі” процеси. Це процеси, які утворюються в результаті великої попередньої свідомої діяльності (як правило, інтелектуальної). Прикладом є інтуїція, інсайт – раптове неусвідомлюване вирішення проблеми, різноманітні творчі процеси. Сон Менделєєва, вірші у сні Шевченка , Фета. Свідомі і надсвідомі процеси перебувають у постійних переходах. Наприклад, добре відоме почуття любові. Ми знаємо кого любимо, але чому любимо? Навіть знаючи, що обранець – не з кращих серед знайомих. Другий приклад – вибір професії. Вважається, що цей вибір здійснюється свідомо. Насправді, це не так. На запитання: "Чому ви обрали таку професію?” часто відповідь є розпливчатою ( подобається, найбільш підходить, дозволяє заробити на прожиття, тобто туманне уявлення про професію). Можна також по-іншому класифікувати психіку. Вчені говорять про надсвідомість, свідомість, несвідоме і передсвідоме. Несвідоме – це ввесь психічний зміст, який ніколи не був у свідомості (колективне несвідоме, архетипи, інстинкти і ін.). Передсвідоме - це всі психічні явища, які раніше були у свідомості, але з тих чи інших причин витіснені з свідомості. Ефект "двадцять п’ятого кадру” Фішера. Традиційно вважається, що при сприйманні 25 кадру інформація сприймається і переробляється на неусвідомлюваному рівні, і в якості аргументу вчені посилаються на те, що людина не здатна відтворити цю інформацію постфактум. Відомо , що в даний час використовуються методи підпорогового впливу для прискореного навчання, а також в рекламних цілях. Це можна однаково успішно здійснити як в рамках зорової, так і слухової модальності. З метою захисту від крадіжок в супермаркетах на фоні музики, яка транслюється, замасковано, на неусвідомлюваному рівні звучать слова "тримай злодія”, звуки свистків і сирен, міліцейських машин, лай собак. Таким чином, у тих, хто має намір вкрасти, різко зростає тривога і невпевненість. Це приводить до значного зниження втрат від крадіжок. На тиху мову записується голосна музика. Ні в момент слухового сприймання, ні після того людина не віддає собі звіту, що вона сприймала мову. Але дії, які вона потім здійснює, чи ті зміни, які виявляє в собі (наприклад, при вивченні іноземної мови), не можна пояснити , не беручи до уваги здіснений раніше вплив. 5. Механізми психологічного захисту Люди по-різному реагують на свої внутрішні труднощі: придушують власні схильності, заперечуючи їх існування, «забувають» про травмуючу їх подію, шукають вихід у самовиправданні, намагаються викривити реальність, займаються самообманом та ін. Так, використовуючи різні захисні механізми, вони захищають свою психіку від перенапруження. Проблема захисних механізмів знайшла своє відображення у працях Ф.Бассіна, Ю.Захарової, М.Кляйн, Ж.Лапланш, Г.Ліндсея, Ж.-Б.Панталісю, З.Фрейда, А.Фрейд, К.Холла та ін. Захисні механізми – це своєрідні пристосувальні процеси, властивості, якості, яких набуває особистість у процесі соціалізації. Захисні механізми психіки виникають у ранньому дитинстві та розвиваються протягом життя. Вони ніби оберігають усвідомлення особистістю різного роду негативних емоційних переживань та перцепцій, сприяють збереженню психологічного гомеостазу, стабільності, вирішення внутрішньоособистісних конфліктів і протікають на несвідомому та підсвідомому рівнях. Психологічний захист, з метою миттєвого забезпечення емоційного благополуччя, викривляє реальність і діє без врахування довготривалої перспективи. Його мета досягається через дезінтеграцію поведінки, нерідко пов’язану з виникненням деформацій і відхилень у розвитку особистості. Психологічні захисти виконують такі функції: - позитивні: оберігають особистість від негативних переживань, сприйняття психотравмуючої інформації, знімають тривогу і допомагають зберегти в ситуації конфлікту самоповагу та ін.; - негативні: дія захистів зазвичай не тривала і триває доти, доки потрібна «передишка» для нової активності. Але якщо стан емоційного благополуччя фіксується на тривалий період і по суті замінює активність, то психологічний комфорт досягається ціною викривлення сприйняття реальності чи самообманом. Зазначимо, що захисні механізми можуть бути небезпечними для Его через надмірні обмеження, психічні перевантаження, енергетичні затрати, стереотипізацію діяльності та функціонування у «холостому» режимі. Терміни «психологічний захист», «захисні механізми» були введені З.Фрейдом («Захисні нейропсихози» (1894)). Він вважав, що захист – узагальнена назва для будь-яких технік, які Его може застосовувати при конфлікті. До таких «технік» З.Фрейд відносив: витіснення; здійснення того, що не сталося; ідентифікацію; ізоляцію; інтроекцію; викривлення до протилежності; звернення проти особи; проекцію та сублімацію. Більш повно концепція механізмів психологічного захисту подана А.Фрейд. У праці «Психологія Я та захисні механізми» (1936) вона розглядає захисні механізми як один з механізмів адаптації та інтеграції особистості; як несвідомі, набуті в процесі розвитку особистості способи досягнення Я компромісу між протидіючими силами Воно та Над-Я і зовнішньою дійсністю. Механізми психологічного захисту спрямовані на зменшення тривоги, викликаної інтрапсихічним конфліктом. Як і З.Фрейд, А.Фрейд вважала, що захисний механізм ґрунтується на двох типах реакцій: блокуванні вираження імпульсів у свідомій поведінці та викривленні їх до такої міри, щоб початкова їх інтенсивність помітно знизилась чи відхилилась у бік. А.Фрейд запропонувала вважати захисними такі «психодинамічні» механіми: 1) витіснення (подавлення); 2) регресію; 3) формування реакції; 4) ізоляцію; 5) заперечення (анулювання) здійсненої дії, того, що відбувається; 6) проекцію; 7) інтроекцію; 8) звернення на власну особистість; 9) перетворення у свою протилежність; 10) сублімацію. А.Фрейд, очевидно, механізм переміщення ототожнювала з сублімацією і тому не виділяла як самостійний захисний механізм. Інша особливість запропонованого нею списку полягала в тому, що в нього включені ті захисні механізми, які мимовільно чи частково усвідомлено використовуються переважно для захисту від внутрішніх фрустраторів. Згодом цей список було доповнено новими механізмами, спрямованими проти зовнішніх фрустраторів: 11) втеча від ситуації; 12) заперечення; 13) ідентифікація; 14) обмеження Я. Але й цей список не повний, його доречно доповнити такими захисно-адаптивними механізмами як раціоналізація, фантазія, конверсія, символізація, переміщення. Надалі в роботах психоаналітиків різних шкіл, течій та напрямів уточнювалося розуміння виявлених захисних механізмів і постулювалася наявність ще ряду інших механізмів захисту (Г.Бібрінг, Ю.Захарова, Ж.Лапланш, Г.Ліндсей, Ж.-Б.Понталісю, К. Холл, та ін.). Зокрема, Ю.Б.Захарова вважає, що психологічний захист функціонує на внутрішньоособистісному, міжособистісному та міжгруповому рівнях. «Внутрішній» захист – актуалізація захисних механізмів при загрозі Я-образу (особистісній ідентичності) зі сторони власного досвіду. Захист, спрямований на збереження Я-образу в міжособистісній взаємодії, – актуалізація захисних механізмів при загрозі особистісній ідентичності суб’єкта зі сторони «іншого». При цьому припускається, що взаємодія повністю детермінується індивідуальними стосунками та характеристиками. Під захистом, спрямованим на збереження Ми-образу, тобто Я-образу суб’єкта як члена певної соціальної групи, Захарова розуміє актуалізацію захисних механізмів при загрозі соціальній ідентичності індивіда у взаємодії його як члена певної соціальної групи з членами інших груп. Цей тип взаємодії значною мірою детермінується соціальними стереотипами міжгрупового сприйняття. У будь-якому випадку суб’єктом захисту залишається індивід. З метою виявити, чи пов’язані особистісні характеристики з вибором механізмів психологічного захисту, нами проводилось емпіричне дослідження, у якому використовувалися такі методики: багатофакторний опитувальник FPI, «Визначення рівня конфліктостійкості», тест К.Томаса, «Діагностика типологій психологічного захисту (Р.Плутчик в адаптації Л.І.Вассермана, О.Ф.Єришева, Є.Б.Клубової та ін.), методика діагностики домінуючої стратегії психологічного захисту в спілкуванні (В.В.Бойко). Вибірка складала 17 студентів ІІІ курсу ЧНУ. Аналіз отриманих даних показав: · у спілкуванні опитані найчастіше вдаються до агресивності як механізму психологічного захисту – середня становить 9,53 бали; саме даний механізм обрали 50 % студентів; другу позицію займає миролюбна поведінка – у 33,33 % досліджуваних; · за методикою FPI у досліджуваній групі найбільші середні бали за шкалою відкритості (10,82 бали), показники за цією шкалою переважають інші у 42,86% студентів; на двох наступних позиціях шкали емоційної лабільності (8,06) та комунікабельності (7,94 балів); отже опитані соціально активні, комунікабельні, досить відверті у стосунках з оточуючими при високому рівні самокритичності, проте емоційно нестійкі, збудливі, з недостатньою саморегуляцією; найменші середні за шкалами реактивної агресії (5,41), врівноваженості (4,77) та сором’язливості (4,41 балів), тобто дані особистісні характеристики найменше властиві опитаним; показники нейротизму та депресивності є переважаючими у 14,29 % опитаних; спонтанної агресивності й емоційної лабільності – у 9,52 % студентів; показники шкал комунікабельності й екстравертованості – у 4,76 %, решта показників не є визначальними для досліджуваної групи; · у досліджуваній групі більшість студентів мають середній рівень конфліктостійкості – 64,71 %; меншість – 5,88 % - високий, у решти, 29,41 % опитаних, – низький, тобто ці студенти виявляються схильними до конфліктів; · у конфліктній ситуації опитувана група найчастіше обирає компроміс (середня – 7 балів), найрідше – пристосування (5,35 балів) та суперництво (5,47), проте, якщо компроміс є основним стилем поведінки у конфлікті у 33,33 % студентів, то наступний за поширеністю – суперництво – у 23,8 %; решта ж стилів поведінки однаково менш популярні – по 14,29 %; найбільш схильні до конфліктів студенти частіше обирають суперництво та уникання, і ніхто з них не схильний до пристосувальної поведінки, тобто принесення в жертву своїх інтересів заради вирішення конфлікту; · опитуваними в тій чи іншій мірі використовуються різні механізми психологічного захисту, проте проекція – поза конкуренцією (середня – 9,65 балів), друга позиція – за регресією (7,71), третя – за запереченням (6,88 балів); найрідше студентами використовуються реактивні утворення (4,65) та інтелектуалізація (4,77 балів); в індивідуальному варіанті механізм проекції є базовим у 59,09 % опитаних; регресія та інтелектуалізація – у 13,64 %; заміщення – у 9,09%; заперечення – у 4,54 %; решта механізмів: подавлення, компенсація, реактивні утворення, – не є основними для опитаних студентів; більшість опитаних – 76,47 % – використовують переважно один механізм психологічного захисту, решта ж (23,53 %) – два-три такі механізми; · проведений нами кореляційний аналіз виявив існування певних кореляційних зв’язків між окремими особистісними якостями та механізмами психологічного захисту, зокрема: невротичні особистості використовують найбільше таких механізмів: регресію (r = 0,51), компенсацію (r = 0,51), проекцію (r = 0,67), менше механізмів психологічного захисту використовують лише сором’язливі люди – регресія (r = 0,53), проекція (r = 0,75); депресивні вдаються до проекції (r = 0,63); дратівливі використовують заміщення (r = 0,59) та агресію у спілкуванні (r = 0,47); врівноважені обирають суперництво при вирішенні конфліктів (r = 0,54); реактивно агресивні використовують заміщення (r = 0,51), крім того не схильні до інтелектуалізації (r = - 0,61), реактивних утворень (r = - 0,54), миролюбності у спілкуванні; комунікабельні можуть бути миролюбними у спілкуванні і не користуються заміщенням (r = - 0,53); відкриті не уникають вирішення конфліктів (r = - 0,56); емоційно лабільні використовують проекцію (r= 0,48); маскулінні не застосовують компенсацію (r = - 0,52); неконфліктні особи використовують інтелектуалізацію (r = 0,56). Аналіз наукової літератури з розглядуваної проблеми та результати нашого дослідження дозволяють зробити такі основні висновки: 1) кожна людина в тій чи іншій мірі використовує механізми психологічного захисту, які забезпечують їй збереження відносної стабільності психічного стану (психіки); 2) люди рідко використовують який-небудь єдиний механізм захисту; один чи декілька механізмів психологічного захисту є для особистості основними, з часом саме вони стають звичними, їм віддається перевага перед іншими, використання яких є ситуативним чи поодиноким; 3) досліджувані нами студенти найчастіше використовують такі механізми психологічного захисту, що визначають індекс їх життєвого стилю: проекція, регресія, заперечення, – найрідше ж вдаються до подавлення, компенсації та формування реакції; у спілкуванні студентами частіше застосовується агресія як механізм психологічного захисту; при вирішенні конфлікту – компроміс – ситуація обопільного програшу; 4) кореляційні зв’язки між характеристиками особистості та певними механізмами психологічного захисту вказує на індивідуальний зміст психологічних захистів для кожної людини. | |
| Просмотров: 13201 | Комментарии: 1 | |
| Всего комментариев: 0 | |